Сила вміння слухати

«Фактично, суть усіх новин – конфлікт. Тут не обов’язково йдеться про людей, які стріляють один в одного зі зброї. Ви всі чули приказку, що коли собака кусає людину – це не новина, а якщо людина кусає собаку – оце новина. Йдеться про конфлікт ідей. Конфлікт пронизує кожну колонку будь-якої газети. Навіть якщо це просто колонка про зміну облич в індустрії, вона все одно несе в собі внутрішній конфлікт: а що такого нова людина збирається робити, чого не робила стара?

Ми, люди, найбільше переживаємо конфлікт через травму. І якщо нам кажуть, що з кимось сталося щось дійсно жахливе, і ми зустрічаємося з цією людиною, наш інстинкт – не питати її про те, що сталося, наш інстинкт – відступити і ставитися до неї з повагою. Ми боїмося демонів, яких можемо випустити на волю, боїмося болю, якого можемо завдати, ставлячи нетактовні та недоречні запитання.

Але всі присутні в цій аудиторії – якщо тільки ви не підете одразу після цього курсу до Блумберга, де будете писати про майбутнє нафтової індустрії – ті з вас, хто принаймні на певний період життя опиняться у відділах загальних новин і досить швидко стикнуться з необхідністю спілкуватися з людьми, які пережили досить жахливі речі – або самі, або хтось з членів їхніх родин…

Одна з речей… яку я б абсолютно, фундаментально, підкреслив – це наскільки важливо поводитись з людьми в екстремальних ситуаціях з максимальною лагідністю і повагою. І якщо ви будете так робити, люди будуть ставитися до вас з теплотою. Вони забажають поділитися пам’яттю про людину, яку вони втратили, захочуть поділитися з вами деталями обставин, за яких вони втратили цю людину. У деяких випадках це просто бажання поділитися інформацією; в інших так відбувається тому, що вони хочуть, аби їхня кохана людина отримала належне визнання; і ви, як вікно у світ, пропонуєте їм шанс у певному сенсі представити світові правду про людину, яку вони втратили. А в деяких випадках… вони хотітимуть поговорити з вами, тому що прагнуть, аби ви розповіли світові про те, що сталося з ними, їхніми близькими або з їхньою громадою.

Я, у певному сенсі, залишив журналістику кілька років тому, щоб приєднатися до організації під назвою Свобода від катувань (Freedom From Torture). Ця організація виросла з Amnesty international. Її заснувала жінка на ім’я Хелен Бамбер у середині 1980-х років. Хелен була активісткою, яку наприкінці Другої світової війни спрямували до Берген-Бельзена одразу після його звільнення. У Берген-Бельзені було повно людей, яким нікуди було йти. Бо майно тих, хто пережив табір, холеру та інші епідемії, таких людей, як Анна Франк, тих, хто пережив такі жахи… місцеві жителі експропріювали. А тих, хто повернувся, щоб побудувати нове життя, вбивали за їхні гріхи.

Так Берген-Бельзен проіснував протягом двох років після закінчення війни. Вцілілі в’язні переїхали до колишніх казарм СС. Халупи, в яких вони жили і заражалися хворобами, були спалені вщент. Хелен провела там два роки і винесла звідти два дійсно важливі уроки – два уроки, які фундаментально вплинули на роботу медичної фундації. Вона зрозуміла, як швидко співчуття може перетворитися на роздратування, тому що британці, які окупували територію, де знаходився Берген-Бельзен, хотіли позбутися цих людей. У них на руках було кілька тисяч людей, які вимагали майбутнього. І чим сильнішими ставали ці люди, тим голосніше вони запитували, чи хтось насправді збирається для них щось зробити. І Хелен була свідком того, як британські війська, які напочатку були уособленням співчуття, стали глибоко дратуватися нужденністю цих людей.

А другий урок… полягає в тому, що Хелен визнала силу вміння слухати. Вона неодноразово розповідала мені про людей на порозі смерті, людей, які не пережили настання миру, людей настільки кволих, що вони помирали протягом кількох днів після приїзду Хелен. Проте, в окремих випадках вони говорили з нею знову і знову і розповідали їй одну і ту ж історію про те, що сталося, коли нацисти прийшли в їхнє село. І вона зрозуміла, що просто слухаючи і стаючи свідком того, через що вони пройшли, вона в певному сенсі виконує щось схоже на своєрідний терапевтичний сеанс. Я не маю на увазі, що коли ви братимете інтерв’ю для місцевих газет у вдів та вдівців, то надаватимете їм якусь сурогатну терапію. Але я намагаюся сказати вам: не лякайтеся і не ховайтеся в туалеті, коли почуєте прохання вашого редактора новин.

Тому що редактори новин не матимуть ані найменшого співчуття, бо все що їм потрібно – це репортаж. Вони не спілкуються з родичами віч-на-віч, вони емоційно відсторонені від цього досвіду, і їхні потреби також повністю емоційно відсторонені, а це означає, що ви вступаєте в гру, власне, як людська істота.

Є відома книга, написана чоловіком на ім’я Ед Бер. У британському варіанті вона називалася «Чи хто-небудь з присутніх тут був зґвалтований і розмовляє англійською?»… Це була розповідь з його життя як іноземного кореспондента протягом 1950-1960 років. І це питання, очевидно, хтось із репортерів вигукнув перед групою монахинь під час повстання в Конго на початку 1960-х років. Навіть у ті часи такі люди, як Ед Бер, вважали такий підхід дещо нетактовно. І правда у тім, що ви маєте набагато більше шансів отримати потрібну вам інформацію і не розлюднити себе в процесі, якщо дотримуватиметесь кількох елементарних правил ввічливості. Вони звучатимуть, ніби продиктовані просто здоровим глуздом, оскільки я впевнений, що більшість людей у цій аудиторії застосовували б їх будь-де і будь-коли за подібних обставин.

Але перше правило – будьте ввічливими. Запитуйте людей, чи можна ставити їм запитання, а не просто вривайтеся на всіх парах зі словами: «Я чув, що вашу дитину збили на зебрі минулого тижня, як ви себе почуваєте?». Під час Фолклендської війни британська громадськість вперше за багато десятиліть зіткнулася з телевізійними журналістами, які ходили і тицяли мікрофоном в обличчя тим, хто втратив близьких, і це стало гучним скандалом у той час. Люди писали колонки, бо були страшенно обурені безчуйністю журналістів, які просто казали: «О, ви втратили свого 18-річного сина на кораблі «Шеффілд», як ви себе почуваєте?»… Це не дуже вдалий спосіб привернути когось на свій бік або заспокоїти його.

Проявляйте емпатію. Іноді вам доводиться мати справу з людьми, до яких ви не відчуваєте жодної емпатії, але з ними сталося щось абсолютно жахливе, і ваша робота – спробувати витягти з них матеріал, який ви зможете використати.

Але також ваша роль, як людини, передбачає не поспішати виносити оціночні судження. Я згадую, як кілька років тому я був на окупованих територіях в одному з поселень Гази і розмовляв з людьми, які втратили доньку-підлітка від ракетного обстрілу. Ці люди були дуже жорстко налаштованими поселенцями, і до них я не відчував прихильності. Але, тим не менш, я зіткнувся зі скорботною сім’єю, і тільки це було потрібно. Я можу поспівчувати скорботній родині.

Будьте обережні, особливо коли берете інформацію з мікрокосмічного рівня місцевої газети  і виносите її на набагато вищий, глобальний рівень… Траплятимуться випадки, коли ви звернетеся до скорботних людей, які вже напрацювали і продовжують напрацьовувати політичний статус тим, що розповідають вам максимальну жахливі, наскільки це можливо, історії… Я згадую поїздку з перекладачем до табору біженців через кордон у Словенії, коли після розмови з двома старшими жінками, які представилися нам, я швидко второпав, що легкість, з якою вони розповідали свої історії, мені не подобається. Тож незабаром я знайшов інших свідків, які викликали значно більше довіри. За таких обставин вас можуть використовувати, якщо люди мають можливість це робити.

Будьте делікатними, особливо у питаннях, що торкаються статі та сексу… Працюючи в медичній фундації, ми мали справу з етнічними албанками з Косова. Якби їхні чоловіки дізналися, що їх зґвалтували серби, вони б одразу розлучилися з ними. Тож будуть випадки, коли люди не захочуть добровільно ділитися інформацією, якщо гарантія абсолютної конфіденційності не буде абсолютно зрозумілою, підписаною і скріпленою печаткою.

Також існує гендерний момент. Якби йшлося про випадок зґвалтування, я, як редактор новин, автоматично б попросив жінку-репортерку поїхати і зробити сюжет… Я б намагався, якщо це можливо, не бути там самому, але щоб зі мною була присутня жінка.

Промацуйте свій шлях під час інтерв’ю. Ви перебуваєте в процесі дослідження і… зіткнетеся з ситуаціями, коли відчуєте, що людина, з якою ви розмовляєте, не бажає рухатись далі, і ви мусите продемонструвати, що ви це розумієте і приймаєте. Насправді зазвичай я починаю інтерв’ю такими словами: «Ви не мусите мені нічого розповідати, розповідайте тільки те, що хочете». Це така мантра, якої ми дотримуємося.

Щодо змін, які можуть відбутися, коли людям дають можливість розповісти про свій досвід: в медичній фундації я налагодив стосунки з деякими нашими клієнтами, і просто коротко розповім вам про кілька епізодів. Там була Шанталь, представниця народу тутсі з Руанди, на її очах убивали всю її сім’ю… Сусіди фактично привели під її двері екстремістів хуту, Інтерахамве. Вона була привабливою дівчиною-підлітком, і, очевидно, військові хотіли зробити з нею щось інше, що вони власне і робили протягом наступних кількох днів. Опісля вони відвели її в кущі, поставили біля братської могили і вистрілили з пістолета. Куля ледь зачепила лоба, і вона впала спиною в могилу.

Вони припустили, що Шанталь мертва. Але вона виповзла під покровом ночі, наступних кілька днів ховалася в кущах і, врешті-решт, змучена голодом і спрагою, опинилася на узбіччі дороги, де її знайшов військовий патруль, що проїжджав повз, а згодом потрапила до Великої Британії під егідою УВКБ ООН. Тоді я дише почав працювати в медичній фундації, нині фундація пропонує емоційну підтримку, медичну та практичну допомогу, в основному, шукачам притулку.

Коли я вперше приїхав туди, всі психологи, психотерапевти, психоаналітики і всі інші спеціалісти галузі, які там були, вкрай підозріло ставились до того, що їхню прес-службу очолює затятий журналіст. Мій бос також поділяв цю думку.

Однак дуже скоро після того, як я приїхав туди, громадянська війна в Алжирі почалася по-справжньому – вбивства в трикутнику смерті. І мене познайомили з молодим алжирським хлопцем на ім’я Ахмед. Батько Ахмеда був високопоставленим членом озброєної ісламської групи, найжорстокішої з ісламістських організацій. Поліцейські знали, що його батько був у цьому угрупованні, і відігрувались катуванням його сім’ї. Вони забирали Ахмеда до поліцейського відділку приблизно на тиждень, де його неодноразово ґвалтували, а потім відпускали, а потім забирали його молодшого брата, і так тривало кілька місяців.

Коли я вперше зустрів Ахмеда, він не міг дивитися в очі і ледве міг говорити, лише пошепки. Я сказав: «Послухайте, мене попросив 4-й канал, чи можу я знайти когось, хто міг би розповісти про тортури, які наразі чиняться в Алжирі?». Я сказав: «Вас не будуть ідентифікувати, фактично ваше обличчя не покажуть, але це можливість для вас розповісти свою історію, якщо хочете… якщо ви так відчуваєте». Ахмед поміркував, повернувся і сказав, що зробить це. Тож я домовився з ним про інтерв’ю на 4-му каналі, на Five Live, а також про інтерв’ю для кількох газет, де він розповів свою історію.

А десь через три місяці його психотерапевт піднялась на зборах персоналу і сказала, що Ендрю повернув Ахмеду чоловічу гідність. Я запитав: «Що таке ви маєте на увазі?». А вона відповіла, що відтоді, як це сталося, він був імпотентом, не мав сексуальних стосунків з дружиною, і перебував у глибокій депресії. Але завдяки тому, що ви дали йому цю платформу, з якої він може дати відсіч, він фактично став новою людиною, а його дружина зараз вагітна. Тоді й інші люди в медичній фундації подумали, що, можливо, є спосіб використати цього журналіста для допомоги іншим їхнім клієнтам. Так я познайомився з Шанталь з народу тутсі, про яку я говорив.

Шанталь сказала своєму терапевту, що хоче розповісти власну історію. «Вона хотіла розповісти свою історію», – але терапевт неправильно її зрозумів. Вона хотіла написати свою історію, а не розповісти її. Я запросив її до свого кабінету, посадив і протягом п’яти хвилин пояснював: «Послухай, якщо ти хочеш розповісти свою історію, ось деякі з питань, які задасть тобі журналіст». Але вже через десять хвилин вона була не в собі, у вкрай невтішному стані. І мені знадобилося дві години, щоб привести її до адекватного стану, достатнього для того, аби відправити її додому.